Згадати 70-ті. Пісні під чарочку, облави на меломанів і …
20 вересня у Національному художньому музеї в Києві відкривається перша масштабна виставка художників-сімдесятників Тихий протест 70-х. На її підтримку на сайті Кореспондент.net стартує спецпроект, у рамках якого українці діляться спогадами про життя в 70-х роках.
Розповідає Олег Іванович Гресь, 51 рік, журналіст. У 70-х – учень київської середньої школи № 189, студент факультету журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка:
“Ми жили на Лісовому масиві. Тут же, поруч із будинком, перебувала і моя школа. У той час на лівому березі столиці всюди стояли новобудови, дуже багато молодих сімей заселялося в малогабаритні, але окремі квартири. Частенько відзначали новосілля, народження дітей, проводжали всім будинком хлопців до армії. Люди старшого покоління співали “під чарочку” народні та естрадні пісні. Школярі складали їм компанію, але молодіжний репертуар був іншим…
Пам’ятаю, році в 75-му до нас у двір прийшли хлопці з гітарою, і один з них зіграв Smoke On The Water. Мелодія настільки відрізнялася від радянських композицій, що мені відразу захотілося роздобути платівку з такою музикою. А ще через деякий час на радянські екрани вийшов англійський фільм О, щасливчик, в якому блискучу гру Малкольма Макдауелла доповнювала музика і вокал клавішника легендарної групи Animals Алана Прайса. Побачене і почуте дуже мене захопило. Так у віці 15 років я став меломаном.
Читайте також у рамках проекту Тихий протест 70-х:
Сьогодні доступ до популярної музики настільки відкритий, що меломаном може бути будь-який власник плейера. А в 70-х тільки в другій половині десятиліття почали з’являтися паршивенький касетні магнітофони, чиї щасливі власники виносили своє чудо техніки у двір і включали його на всю гучність, ніби розділяючи славу Висоцького або Beatles. До цього у більшості радянських любителів музики в розпорядженні був радіоприймач або величезні радіоли, на яких слухали платівки. Якість відтворення було жахливою, а головка, що зчитувала музику, за короткий час затирала платівку до повної неліквідності. Мені ж від родичів дістався стереофонічний Юпітер, що дозволяв не тільки слухати платівки, але ще і записувати музику на бобіни.
Батькам я, звичайно, нічого про це не сказав, оскільки така зустріч загрожувала їм листом на роботу і доганою за погане виховання сина, а мені – постановкою на облік у дитячій кімнаті міліції. Або вербуванням в стукачі , яких і без мене на Балці було предостатньо. Так що дорогу туди я забув надовго. Але захоплення своє не залишив. Київ, таки, і на той час був великим містом. Час від часу хтось з артистів, моряків, дипломатів або партпрацівників привозив до міста круті диски, які можна було взяти на час для запису на магнітофонну плівку або навіть купити. Вартість “нульового”, тобто запечатаного в целофан диска, досягала 60-70 рублів. Шалені гроші для школяра! А ось оренда пластинки на 2-3 години коштувала “всього” 3 рублі. Цю суму можна було накопичити за три тижні, якщо не витрачати 20 копійок, які мама щодня видавала на обід до школи. Або назбирати і здати порожніх пляшок по 12 копійок за штуку.
Сайт Корреспондент.net пропонує читачам поділитися своєю історією 70-х із нашою аудиторією. Свої історії з фотографіями надсилайте на адресу koreditor@korrespondent.net з позначкою Згадати 70-ті.
Знайомство з людьми, які давали за гроші пластинки в оренду, часто проходило в умовах шпигунських романів. Пригадую, як я домагався зустрічі з таємничим Колею, що жив у сусідньому будинку. Я знав, що він захоплюється музикою, і у нього періодично з’являються нові диски. Але просто подзвонити у двері та запропонувати 3 рублі взамін на платівку було неможливо. Так що я вирішив зав’язати дружбу з його сусідами і кілька тижнів ходив на невеликий стадіон грати у футбол з хлопчаками з Коліного двору. Коли випала нагода, напросився до одного з них в гості – “попити води”. Там завів розмову про музику і упросив друга-футболіста познайомити з Колею. Тільки через тиждень мій новий приятель організував зустріч, потім Коля прийшов до мене перевіряти мою техніку, заодно оцінюючи, чи не донесу я на нього в міліцію. Все це тривало кілька місяців, поки я не завоював довіру і зміг брати у нього пластинки для запису.
Єдиний великий диск Висоцького був випущений 1980 року ще за життя поета і співака
Насправді Коля побоювався нових знайомств виправдано, оскільки в ті роки існувала реальна небезпека влетіти на велику суму грошей. Так сталося з моїм знайомим меломаном Ігорем. Він теж брав пластинки на 2-3 дні й потім видавав їх у погодинну оренду. І музику собі записував, і невеликі гроші заробляв. Одного разу до нього зайшов приятель і взяв на 3 години чотири новеньких платівки. Але незабаром повернувся і сказав, що їх у нього забрали старші пацани.
У цій ситуації звертатися до міліції було б божевіллям. І ті, хто прокручував подібні афери, про це знали. Тому через день, коли Ігор вже дійшов до кондиції, до нього звернулися з пропозицією: “Можна забрати диски у “поганих хлопців”, але за половину вартості”. Вибір був невеликий – або заплатити господареві платівок 250 рублів, або повернути їх за 125. Вже не знаю, що Ігор наплів батькам, але він віддав свій новенький магнітофон “Маяк” шахраям і музикою більше не займався.
Іноді можна було потрапити в неприємну ситуацію у, здавалось би, безпечній обстановці. У мене це сталося на порожньому місці. Стою в черзі за якимось новим радянським диском. Підходить непоказний тип і пропонує югославську ліцензійну платівку групи Nazareth. Але в магазині показувати боїться, тому пропонує вийти в затишне місце. У напівтемному задвірку дістає диск без конверта. Бачу, що на наклейці щось написано слов’янською мовою, але прочитати, природно, не можу. Тип починає квапити і називає ціну нижче звичайної, посилаючись на відсутність конверта. І часу на роздуми не дає: “Або бери негайно, або забирайся. Знайдуться інші покупці!” Платівку я купив за 5 рублів. Коли включив будинку , почув народні сербські пісні…
Згадуючи 70-ті, можу сказати, що любити, збирати і купувати хорошу музику було складно. На все вимагалося час і певні зусилля, але задоволення , з яким ти брав у руки новеньку платівку, зараз я мало з чим можу порівняти “.
Як повідомляв Кореспондент.net, 20 вересня у Національному художньому музеї відкриється виставка Тихий протест 70-х. До експозиції увійдуть понад 120 робіт, більшість яких будуть виставлені вперше.
За словами куратора виставки Євгена Березницького, це перша системна спроба дослідити феномен українського мистецтва 70-х років 20-го сторіччя і відкрити глядачеві один з найменш вивчених періодів в історії української культури.
Сімдесяті – знаковий час в українській культурі, пов’язаний з іменами Сергія Параджанова та Василя Стуса, час всесоюзних будівництв – ЧАЕС , БАМу та індустріалізації Сибіру. Це період внутрішньої еміграції радянських громадян, час фарцовників, зачісок “під бітлів”, потертих джинсів і бобінних магнітофонів із записами Володимира Висоцького (чиї напівофіційні концерти збирали тисячі глядачів). “Тихий протест…” – дзеркало епохи, можливість згадати, “як це було”, і зрозуміти, чим жило покоління 70-х, кажуть організатори виставки.
Художники-сімдесятники брали участь в офіційних виставках, але багато з них йшли в андеграунд, створювали власне середовище і знаходили свого глядача на “квартирних виставках” .
Тихий протест 70-х представить найкращі живописні та графічні роботи (пейзажі, портрети, сюжетні композиції) понад двадцяти авторів, серед яких один з послідовних адептів “суворого” стилю Владислав Мамсиков, майстер ліричної картини Зоя Лерман, одеський нонконформіст Олег Соколов, засновник “панічного реалізму” Петро Беленок, метр натюрморту Валентин Реунов та інші. Виставка триватиме до 20 жовтня.
Приєднуйтеся до спільноти Корреспондент LifestyleFashion на Facebook та групи Корреспондент LifestyleFashion вКонтакте
Open all references in tabs: [1 – 7]