Українці вшановували пам’ять жертв найбільшої трагедії у своїй …
Учора українці вшановували пам’ять жертв найбільшої трагедії у своїй історії – Голодомору. Цього року – 80-річчя тих страшних подій. Традиційно українці пом’янули загиблих скорботною ходою, тисячі людей запалили у своїх вікнах лампадки. А керівники держави поклали квіти до меморіалу пам’яті.
Загалом скорботні акції пройшли у 32-х країнах світу. А керівники багатьох світових держав висловили Україні співчуття з приводу трагедії. Сьогодні ми ще раз нагадаємо, що ж сталось 1932-го.
Про науку виживання під час Голодомору Людмилі Сивак розповіли свідки тих страшних подій.
– Бур’ян ми їли. Я зеленого борщу і сьогодні не їм, бо я отако бур’яну наїлася.
Мотрона Гріненко пережила Голодомор у шестирічному віці. А як була підлітком, усіма силами рвалася вчитися в Київ, щоб поїсти хліба.
Мотрона Гріненко, постраждала під час Голодомору 1932-1933рр.:
– Страшний суд був, такий був страшний суд. Я собачу лободу збирала. Є лобода собача і форма друга – оце що ми з братом їли. Вийшли з хати, нарвали вершків з росою, вмочаємо в сіль і снідаємо.
Олександра Овдіюк, жителька с. Тарган Київської області, постраждала під час Голодомору 1932-1933рр.:
– І копали корінь лопуха, і це було велике щастя, щоб цей лопух найти, бо це усі за цим же ж ходили, щоб якось урятуваться, щоб поганого не їсти.
Олександра Овдіюк і досі живе в селі Тарган на Київщині. Каже, про Голодомор нічого не розповідала довгі 50 років, а коли стало можна – створила реєстр усіх, хто помер у селі від голоду.
– Не хотіли ми нічого в світі – тільки хліба, дай хоч кришечку хліба, а її не було.
У людей забрали все їстівне. На цих кадрах, знятих задля радянської пропаганди, видно, як розбирають хати у пошуках сховку зерна. А це металеві щупи, за допомогою яких обшукували садиби.
Лариса Бойко, вчений секретар Національного музею “Мемторіал пам’яті жертв голодоморів в Україні”:
– Всі зернові запаси забиралися під час хлібозаготівельної кампанії. Згодом було введено продподаток, який передбачав здачу також і м’яса, і яєць.
Цих змучених, бідно вдягнених людей оголосили куркулями та саботажниками. Рядянські хронікери не соромилися показувати, як руйнують селянські житла, а хліборобів із дітьми викидають на вулицю. Ці злочини називали класовою боротьбою, а грабунок людей – хлібозаготовками.
Валентина Борисенко, історик, етнограф:
– Багато трагедій на землі, але подібного, щоб убивство чинили насильством, таким голодом, – цього історія світова не знає.
Пані Валентина разом зі студентами-істориками на початку двохтисячних збирала свідчення селян, які пережили Голодомор. Записали розповіді понад 3 тисяч людей.
Валентина Борисенко, історик, етнограф:
– Влада не давала шансів вижити… Якщо влада бачила, що люди їдуть на ставок і вибирають ці корінці, то вона їх спалювала, обливала чимось. Якщо вони йшли на колгоспне звалище, де викидали мертву худобу, то вона також обливала їх карболкою, щоб не мали ніяких шансів вижити, їх не випускали з села.
За їжу були кора дерев, солома, полова, макуха, лузга, качани кукурудзи без зерна. Щоб із цього щось приготувати, треба було розмолоти, але жорна теж було забрано.
Олександр Ушинський, голова Асоціації дослідників голодоморів:
– Сюди засипалися колоски необмолочені, прижималися в цій ступі, і повільно мололося зерно разом з половою і устюками.
Ці саморобні жорна змайстрували на Київщині. Якби знайшли, забрали б, умільця ув’язнили, а родині виписали б непомірний штраф, за несплату якого могли відібрати хату.
Олександр Ушинський, голова Асоціації дослідників голодоморів:
– Якість відповідно була жахлива, але тут зберігався запах хліба.
Із всього, що вдавалося змолоти, пекли маторженики. Коржики, які не міг перетравити шлунок, людей весь час нудило, але ця пожива відтягувала на деякий час смерть. Ось так приблизно виглядали маторженики. Бували різні – з буряками, картоплею, різними відходами. Утім готувати їжу людям було теж заборонено.
Лариса Бойко, вчений секретар Національного музею “Мемторіал пам’яті жертв голодоморів в Україні”:
– Якщо бачили, що задимів димар у будинку, значить люди щось приховали від держави, значить – вони злочинці. Туди зразу ж приходили люди, перевіряли, що саме готується, навіть якщо була в тарілці якась страва, її виливали на підлогу.
Котів і собак у селах на початку 30-тих майже не було.
Валентина Борисенко, історик, етнограф:
– Влада бачила в цих тваринках домашніх потенційний харч для голодних селян і вона дала наказ ще в 31-му році, і в 30-му масово відстрілювати собак і котів, шоб люди не змогли їх поїсти, але, звичайно, якщо вони залишались десь в домі, то їх вживали в їжу.
Масовий мор наприкінці зими 32-го. Обліковцям було заборонено вказувати причину смерті – голод. Дослідники кажуть, тільки зрідка зустрічають записи ББН, безбілковий набряк, у народі це називалось – опухнути з голоду.
Оксана Скиталінська, дієтолог:
– З білка складаються наші м’язи, наші внутрішні органи, білок – це основа нашого імунітету. Якщо людина недоотримує білку в їжу, вона все одно, щоб забезпечити якось своє життя, цей білок береться з внутрішніх органів. Тобто, людина фактично розкладається: самопереварюється печінка чи самопереварюється кишечник.
Людмила Cивак, журналіст:
– Готуватиму шліхту або затируху. Це, мабуть, єдина страва голодоморного меню, яка зараз виглядатиме так само, як в 32-33 роках.
Борошно, окріп та сіль, ззовні нагадує юшку з галушками. Але борошно без сміття якраз і було найбільшою розкішшю, до млинів селян не підпускали і близько, їх охороняли загони озброєних комсомольців.
А восени 33-го по порції такої страви отримали українські школярі. Коли до школи прийшла ледь половина дітей, та й ті напівживі, влада вирішила їх підгодувати, але по скибці хліба для дітей у держави не знайшлося.
Виснажені, хворі, опухлі від голоду люди в пошуках харчів рвалися у великі міста, насамперед у Київ та Харків. Це кадри з фільму “Жнива розпачу”, знятого американцями українського походження ще 1983-го, коли згадки про Голодомор були під забороною.
Андор Генке був німецьким консулом у Києві, він і його родина були свідками страшного голоду. “Совєцька преса писала, що в Німеччині голод, а в Совєцькому Союзі все чудово. Це мене дуже розсердило і я вибігла з консуляту і почала фотографувати трупи”.
Фото та відео часів Голодомору збереглося дуже мало, більшість – завдяки іноземцям. На рядянських пропагандистських стрічках того часу показували радісних колгоспників. А такі кадри, де померлих скидають в одну яму, були суворо засекречені.
Великий мор продовжувався до літа 33-го, далі поволі пішов на спад. Але люди ще вмирали навіть, коли з’явилася хоч якась їжа. Шлунок уже не міг її перетравити.
Оксана Скиталінська, дієтолог:
– Людина, яка тривалий час голодує, в неї зупиняється вироблення ферментів, які перетравлюють їжу. Уявіть собі – поступає велика кількість речовин. Вони стають дуже токсичними для людини, печінка не може їх переробити і тому наступав летальний кінець.
Урожай 33-го був багатим. Та збирати його було нікому. З нив віяло не хлібом, а смертю. Там розкладалися трупи тих, хто прокрався на поле, щоб поїсти зерна з колосків, але прямо на землі й помер.
Автор: Людмила Сивак. Оператори: Олег Казикін, Ігор Фоменко, Валентина Бречко. Підсумки тижня.