Про донецький залізобетон і храм майбутньої України

До Вашої уваги уривки публікацій для Радіо Свобода Євгена Сверстюка, українського філософа, правозахисника і колишнього політв’язня, багатолітнього автора нашої редакції, який відійшов у вічність 1 грудня 2014 року. Це спостереження різних років, чимало з яких легко витримали, як здається, випробуванням часом, але висновки робити Вам.



Євген Сверстюк

Соборність духовна 

Донецький край сьогодні ізольований від загальнонаціонального культурного життя України. Він оглушений російськими ЗМІ ще більше, ніж в СРСР.
 


Жоден з урядів не зробив того, що має робити уряд незалежної держави для своїх громадян. Але з часом прояснюється те, що роз’єднання проходить просто на культурному полі: західні області еволюціонують у бік західної демократії, а в східних штучно зберігаються совєтські стандарти і залізобетонна єдність, що забезпечує прогнозовані вибори на користь «своїх» олігархів.
 


Крапля видовбує камінь не силою, а частим паданням. Чи багато у нас зроблено зусиль, щоб розм’якшити донецький залізобетон? А для цього потрібна передусім просвітницька робота, людський обмін і різні спроби гуманізації краю запущеного, збіднілого і самоізольованого. Чи може це зробити сьогоднішня держава, яка заклопотана лише економічними проблемами?

Але ту важливу роботу можуть взяти на себе самі люди на різних щаблях державної і громадської структури. Йдеться передусім про культурне спілкування. А це можуть робити лише ті, кому громадське болить так само, як особисте.
 


Нація тримається духовними зусиллями особистостей. Обдаровані духовною силою будують, бездарні руйнують і каламутять воду. Коли ми говоримо про духовну соборність, то відразу входимо у сферу ідеалізму, який тримається на зусиллях особистостей. І на безкорисній праці.
 


Нині це звучить як анахронізм. Але безкорисність завжди була рідкістю. А тим часом усе тривке на землі саме на ній і тримається.
 


Про такі речі треба частіше нагадувати, бо великі справи і великі істини притрушуються порохом сьогодення і не впадають в око людям молодого покоління.
 


Думаймо про велике!



 

Три листи Товаришасталіна 

Товаришсталін був настільки мудрий, що раніше, ніж померти, заготовив три листи для своїх наступників. При цьому попередив, що їх треба читати не одразу. Насамперед першого: «Коли вам буде важко – валіть усе на мене». Через років 5-10, самі відчуєте, коли розкрити другого листа: «Коли вам буде дуже важко – валіть усе на моїх соратників». Наступники вождя задумалися, коли ж відкривати третього листа, бо ж він явно найголовніший. Тут обставини так приперли, що довелося таки його відкривати. Він був по-сталінськи геніяльно простий: «Коли буде дуже, дуже важко – робіть так, як я».



Брежнєву одразу щось засвітилося під бровами, і він весело заіржав, і повісив собі зірку Героя СССР, піднявши тост за Товаришасталіна. Але тих, що заїкнулися про відновлення пам’ятників вождеві, він твердо посадив на місце.



Третій лист мудрого вождя лежить у Кремлі в найдорожчій шкатулці. Його часто обмацують то Путін, то Медведєв. Перечитують і шукають підтексту. А підтекст в діалектичній філософії: залежність від місця і часу.



Путін відчув, що на хвилі газової ейфорії можна з усім світом говорити твердо, нахабно і нецензурно. На заході силу поважають і приймають нахабний тон за доказ сили.



Сталін говорив обережніше, бо геніальному вождеві усього прогресивного людства не пасувала босяцька фразеологія.



Медведєв вважає, що краще ходити мовчки з задертим носом: так буде інтеліґентніше.



Але при цьому весь час обидва думають про третього листа. Янукович вважає, що тут і думати нічого: «робіть так, як я». Хіба не ясно?



От тільки оформляти в демократичну фразеологію нема кому. Колісниченкові бракує слів, Єфремову бракує думок, а Табачнику бракує очей, то він їх у Сірка позичає.



Внутрішнє чуття підказує Януковичу, що найкраще розуміє сталінського листа Кіріл, бо він все-таки закінчив семінарію, тоді як Йосифа з семінарії вигнали. Ну, а ті нинішні коротиші семінарії і не нюхали.



Сталінські методи дуже ефективні при одностайному мовчанні і тремтінні народу. А нині весь час блеють і блеють про Сталіна з параноїдальною частотністю, і це теж добре для створення сонної атмосфери.



Тільки ж у ту атмосферу часом вривається вітер часу, і тоді Медведєв розводить ручками, слухаючи Сергія Караганова: «Суспільство не може поважати себе і свою країну, доки воно приховує від себе страшний гріх – 70 років тоталітаризму, коли народ зробив революцію, привів до влади і підтримував антилюдський, варварський режим. Дозволив йому існувати і брав участь у самогеноциді – системному хвилеподібному знищенні найкращих, найсильніших, найвільніших своїх громадян, традиційної моралі, знищенні церков, культурних пам’яток самої культури… Потрібно відновлювати дійсну російську ідентичність, самоповагу, без яких неможливий рух вперед…»



Оте «рух вперед» нашим читачам третього листа – як хрін у носі. Як рухатися назад, те вони усім нутром розуміють. А от рухатися вперед – хоч вріж не знають. Кіріл думає, що треба розширювати «русскій мір», а люди йому кажуть, що то і є повернення до стратегії вождя. Путін думає, що рухатися – то тупнути ногою, щоб усі втікали. Медведєв згоден рухатися, але ж не вперед, бо там нічого не світить. Ну а в Януковича в руках стара дорожня карта – роздобувати гроші, а щодо руху – я поставлю на місце людини валянка – і ніякого «вперед» не буде…



 

Двадцять років боротьби з меншовартістю

Незалежна Україна, хочемо ми того чи ні, є продовженням радянської влади, режиму, який був до незалежності. Залишилися ті самі інституції, ті самі люди, по суті ті самі закони й, як наслідок, ті самі хвороби.
 


Однак усе це не затьмарить в історичному плані того факту, що Україна засвітилася у світі як незалежна держава. Про це попередні покоління могли лише мріяти. Тепер ми мусимо наповнити відвойований простір новим духом.

За роки Незалежності ми підійшли до усвідомлення, що нам бракує непересічних людей – не «людей системи», а людей країни. Нам бракує авторитетів – людей, які в своєму середовищі вже здобули повагу, але які готові йти далі, бо далеко бачать. Нам бракує людей із незалежним обличчям і з нерабською психологією.
 


Вже саме усвідомлення такої потреби є великим набутком Незалежності.





 

Над Україною Божа благодать 

Чому людина, вирвавшись на волю, лютує і кусається? Чому вона так ненавидить саме тих, на кого її раніше нацьковували? Її змушували до лжі, але чому вона тримається лжі добровільно?



Вона служила владі, котра воювала проти народу, особливо воювала з трудовим селянством. А тепер чому ті, що розкрали народну власність, далі так ненавидять наш народ, а їхні депутати часом навіть перекривляють?



Чому обікрадені є і миротворцями, і трудівниками, і такими терпеливими до своїх лиходіїв? Може вони не так скалічені, не так роз’їдені класовою ненавистю? Вона ж практично ширилася і ширилася, бо як її утримати в класових рамках? То була ціла наука ненависті. Вона мала свої терміни: безпощадність, непримиренність, пильність, непоступливість, недовіра…



Вона скріплювалася ритуалом злісних мітингів, закритих і відкритих зборів і регулярних політінформацій. На відміну від любови, ненависть не потребує виробленої культури і роботи душі. Ненависть спалахує раптово, особливо в душі загнаного раба, і вона легко культивується в заляканій масі. Вона затьмарює розум і поступово руйнує душу.



От ми і маємо справу з людьми зіпсутими, схильними до ненависті і насильства. На таких і трималася «диктатура пролетаріяту»…

Чи буде кому завтра?



Буде.



Завтра на сцену прийдуть інші люди. Завтра зі сцени зійдуть ті, що не зуміли стати собою і дати добре ім’я нащадкам. А даром нажите даром і пропаде.



Нам слід думати про те, що потрібно зробити сьогодні. Де зорати ґрунт. Що посіяти. Який фундамент закласти. Який слід прокласти. Де приносити жертву і який будувати храм. Ті, що прийдуть, мають застати лад і побачити добрий приклад.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода



 

Як передавали інформацію з «зони» 

Євген Сверстюк про Український культурологічний клуб

Євген Сверстюк про Радіо Свобода

Open all references in tabs: [1 – 4]