Долаючи темряву
Мій повністю незрячий сусід, якому вже за 80, іще кілька років тому впевнено ходив центром міста. Тепер він не відходить далеко від дому, хоча всі покупки робить самостійно: дружина-інвалід не може цього зробити. Чоловік скаржиться, що з віком у нього послабився слух, тому не може зі звичною впевненістю пересуватися містом. Люди, які втратили зір, реагують на це по-різному. Однак серед них багато таких, хто долає всі перешкоди.
Зір я втрачав протягом року
Наш шлях пролягає в невеличке містечко Добротвір, що в Кам’янсько-Бузькому районі. Цей населений пункт відомий завдяки теплоелектростанції. Його забудова — здебільшого дев’ятиповерхові будинки, хоча є й чималенький приватний сектор. Машин на вулицях небагато, зрештою, дорога — в жахливому стані.
В одній із багатоповерхівок мешкає Петро Хімка — викладач комп’ютерної грамоти. Загалом його фах доволі звичний і затребуваний. Однак, на відміну від інших, просунутих ровесників, Петро є незрячим й ази комп’ютерної науки викладає людям, які також утратили зір.
Основна проблема людей, які втратили зір, окрім суто психологічної, — повна відсутність інформації про можливості соціальної реабілітації
Перші проблеми зі здоров’ям у хлопця почалися в дев’ять років — тоді медики діагностували в нього цукровий діабет. Закінчивши школу, Петро Хімка влаштувався на автозаправку. З комп’ютером тоді був знайомий на рівні посереднього користувача — мав обов’язок фіксувати дані про витрату пального на АЗС. Пригадує, що життя було доволі безтурботним: удома не сидів, завжди перебував у компанії однолітків і друзів, загалом нічим тоді від них не відрізнявся.
Постійні ін’єкції інсуліну допомагали боротися з недугою, однак почалися перші проблеми із зором. Із кожним місяцем чоловік бачив гірше, доводилося постійно їздити в офтальмологічні клініки — то в Київ, то в Одесу. «Морально я був готовий до того, що колись осліпну остаточно. Хоча, з іншого боку, усвідомити це було дуже складно», — пригадує той час П. Хімка. Врешті настав роковий день. Із роботи довелося звільнитися. Перші півроку Петро ще сподівався, що вдасться повернути зір, бодай мінімальний, звертався до лікарів і ворожок. Однак зрештою усвідомив, що, на жаль, змінити ситуацію неможливо.
Спочатку мама читала мені газети, але я зрозумів, що вічно так тривати не може
…Петро Хімка опинився в замкнутому просторі своєї квартири. Колишні друзі швидко зникли, жодної інформації про життя незрячих він не мав. Коли МСЕК призначив чоловікові першу групу інвалідності, як організувати життя, йому не розповіли: ні про УТОС, ані про шрифт Брайля, ні про спеціальні телефони та комп’ютерні програми, ні навіть про білі тростини. Мовляв, дали тобі пенсію — сиди вдома. Чотири роки Петро майже не виходив із помешкання, спілкувався тільки з батьками. «Протягом цього часу я «дивився» телевізор, слухав музику, часом просив маму почитати мені газету. Однак це почало набридати, до того ж розумів, що так вічно тривати не може: батьки мають інші заняття, тож не можуть постійно мною опікуватися», — пригадує П. Хімка. Поступово навчився орієнтуватись у квартирі. Це було найпростіше, бо зорова пам’ять збереглася, однак вийти за двері помешкання було неможливо. Адже основна проблема людей, які втратили зір, окрім суто психологічної, — повна відсутність інформації про можливості соціальної реабілітації. Петро випадково почув по телевізору про шрифт Брайля. Лікуючий лікар з ендокринологічного центру допоміг зв’язатися з викладачами середньої школи №100. Звідти П. Хімку скерували в УТОС, де він познайомився з Оксаною Потимко, яка тоді там працювала. Жінка скерувала Петра в реабілітаційний центр для незрячих у Києві.
Перші кроки
Людині, яка втратила зір, доводиться фактично заново вчитися орієнтування в просторі. Петро Хімка каже, що йому в цьому допомогли в реабілітаційному центрі для незрячих у столиці. Там розпочали з найпростішого — навчили користуватися білою тростиною. Згодом чоловік вивчив шрифт Брайля. Щоправда, з цим виникали проблеми, адже через діабет знизилася чутливість пальців, а саме від цього залежить вміння користуватися шрифтом для незрячих. На столі П. Хімки лежить брайлівський трафарет — дві металеві пластини з віконечками для крапок. Брайлівські букви — це комбінація з шести крапок.
Урешті в реабілітаційному центрі навчили основних побутових навичок: прибрати квартиру, пришити ґудзик, приготувати їжу. Звісно, вишуканих страв Петро не зготує, однак виконати мінімальний набір дій на кухні, щоб не сидіти голодним, йому до снаги. Принаймні тепер батьки можуть спокійно залишити сина вдома та поїхати в село. «Якось мені зателефонувала жінка та почала розпитувати про реабілітаціний центр, куди мали відправити її синочка. Врешті я запитав, а скільки йому років? Вона відповіла: 39. Мене це обурило, адже хвороба хворобою, однак треба якось самому давати собі раду, а не сподіватися на маму з татом», — зауважує Петро.
Комп’ютер навпомацки
У Києві Петро загорівся комп’ютерами. Освоїв основи комп’ютерної грамоти для незрячих. Відмінності такого ПК від звичайних: спеціальні програми для незрячих, роль монітора відіграють колонки — текст, який ми бачимо на моніторі, сліпі чують — синтезатор його озвучує. При цьому швидкість мовлення вражає — розібрати слова дуже складно, тож Петро кілька разів зменшує швидкість, аж поки я починаю розрізняти окремі слова та фрази: «Для мене це дуже повільно», — каже. Крім того, він не користується мишкою — всі команди виконує винятково за допомогою клавіатури. «Незрячі можуть працювати в усіх комп’ютерних програмах, окрім тих, які перенасичені графікою чи зображеннями», — пояснює. Для них комп’ютер стає справжнім вікном у світ. Тепер Петро спілкується за допомогою інтернету з різними людьми — від Владивостока до Португалії — і зрячими, і незрячими. Але річ не лише в спілкуванні. Вміння користуватися комп’ютером — це й можливість знайти роботу: незрячі друкують дипломні роботи, курсові, макетують книжки. Понад те, вони працюють диспетчерами таксі — приймають замовлення. Ну і, звичайно, мають змогу відпочивати: слухати музику, «дивитися» фільми. В ресурсному центрі при «Львівській політехніці», де Петро Хімка викладає комп’ютерну грамоту, планують реалізувати новий проект — інклюзивна освіта для незрячих. Чоловік навчатиме восьмирічну дівчинку з Великого Любеня — незряча від народження дитина стала першою, хто відвідує звичайну загальноосвітню школу.
Нещодавно в рамках проекту реабілітації для незрячих організували восьмиденну поїздку на Шацькі озера. Петро розповідає, що з навантаженими заплічниками вони долали пішки по 20-25 кілометрів у день, чергували на кухні: мили посуд, чистили картоплю, і, звичайно, відпочивали, купалися в озері. Тобто навіть у найскрутнішій ситуації людина може повернутися до повноцінного життя, приборкати хворобу, подолати темряву.